Записки зі змістом та без...

І кожен день – романтика в природі:
пахучий вітер землю обважнілу
цілує пелюстками чистотілу,
ввіряючи безсмертну їй любов.
І кожен день – трагедія народу:
кривава мла, весна з обличчям смерті.
Дають сади пташину арієту
під поховальні дзвони із церков.

І світ – як дим від полум’я зі Сходу,
з клеймом війни і чорними очима.
Женуть вітри синющі хмари з Криму,
затьмарюючи сонячний альков.
І світ, як лід, ненависний і гордий,
краде життя із голодом вампіра.
Роздерту плоть гуманності і віри
зросила густо українська кров.

(с)Ірина Саковець

Andrij Bondar

Всім на світі настане кінець, фініта,
Герру, серу, добродію, пану й товаришу.
Бородата прийде й до Кремля Кончіта,
З неопалимою візиткою Яроша.

Originally posted by anel_brate at свою Україну любіть..

:)

Потемніла блакить, і здригнулась холодна ялина,
розпинаючи глицею тіло землі, потонув
у сухому безчассі перебіг німої хвилини
від півтіні, півслова, півдумки лише про війну.

Хай дитячі страхѝ залишаються в лоні ілюзій –
ти за спокій країни і долю її помоливсь,
щоб не вийшли народи із рангу віддалених друзів,
не бродили світами з клеймом безнадійних убивць?

Може, скажуть – наївно, та я у жорстокість не вірю:
двадцять перше століття – століття надбань, а не втрат.
Все минеться – ітимуть дорогою вічного миру
діти наших дітей від Уралу аж ген до Карпат.

Потемніла блакить… Голосів розтривожені ноти…
Перелякані вулиці… Сонце в долонях печалі…–
Перші проблиски світла за сіро-блідим горизонтом,
вічне сяяння віри на жовто-блакитній землі.

Ірина Саковець.

дивлюсь і серце болем тренька
і з горя хочеться завить,
бідося, шо ж воно одненьке
сидить (с)

Originally posted by friday_ptaha at ми іще на свободі, значить у нас є призначення

25 грудня 1845 р. у Переяславі важко хворий Тарас Шевченко написав “Заповіт”.
У листопаді 1845 р. Шевченко працював у Археографічній комісії і мусив весь час роз'їжджати по селах і містах, змальовувати старовинні церкви, монастирі, незвичайні будівлі. Погода видалася мокрою, холодною. Вранці поет виїхав із села В'юнище в Андруші, в дорозі змок до нитки, а надвечір повернувся до В'юнища зовсім хворим і зліг у чужій хаті серед чужих людей.
Про хворобу поета дізнався його щирий приятель, переяславський лікар Андрій Осипович Козачковський і негайно ж перевіз Тараса Григоровича з В'юнища до себе у Переяслав. У хворого почалося двостороннє запалення легенів. Після 20 грудня хворому погіршало, становище його було майже безнадійним.
На Різдво Тарас Григорович лежав, сумно дивився у стелю і думав про свою останню годину, про долю України, про майбутнє рідного народу. Ось у таку годину Шевченкові страшенно захотілося сказати народові, Україні, своїм друзям тепле щире слово, і на папері лягли рядки:
«Як умру, то поховайте…»
На щастя, міцний організм Шевченка переміг хворобу, і через два тижні поет вже вирушив у путь на Чернігівщину, а «Заповіт» пішов у люди: потрапив він на сторінки невеликої збірки «Новые стихотворения Пушкина і Шевченки», що була надрукована у Лейпцігу 1859 року.

Взято тут

Oleg Vitvitskyy
6 годин(-и) тому

Зима така тринадцята, з колючими морозами,
Та ти на це, мій Ангеле, сьогодні не зважай, -
Бо десь за перелазами, бо десь за перелогами
В свою щорічну подорож рушає Миколай.
Як солодко чекається гостинців під подушкою,
Але у час святковості назавжди ти затям, -
Щоб не прийшов поганий той Антипко із тітушками, -
Потрібно бути чемними і чесними всім нам.
І байдуже, що тато твій з колючою щетиною,
Що пахне незвичайно так він димом барикад, -
Бо стоїмо ми з хлопцями, що стали побратимами,
І знаємо - не ступимо ні кроку вже назад!
Цілую твоє фото я губами перестиглими,
Всміхаєшся до мене ти у вранішній імлі, -
Ще свого Миколая ми разом зустріти встигнемо
На кращій, на оновленій і звільненій землі!
Тато Олег, 14.12.2013, Київ, Майдан

Скільки хочеш вигадуй усі оці хепппі енди
плануй наше спільне літо та мрій про море ,
в такої як я ще в дитинстві вкрали клепку
я ще тоді для щастя писала шпори...

Та ти приглянься - я ж божевільна
в очах іскряться краплинки пекла ,
ти кажеш "доля в нас буде спільна
бо ти єдина така із спектра.."

Будуєш замки для нас кремезні ,
купуєш квіти щодня й щоночі ,
наївний, шанси твої ж мізерні
купи вже краще собі тамогочі...

Мене залиш одну з божевіллям
бо ти ну ніяк вже нам не підходиш,
ми звикли бути разом, але вільні
/до кави додай трішечки соди.../

Автор: Марина Однорог