![[personal profile]](https://www.dreamwidth.org/img/silk/identity/user.png){kind=small}
lluvia_olЧитаючи негативні відгуки останніх днів, про поведінку переселенців зі сходу я згадала цитату з книжки, яку купила випадкопо перед революцією. Вона стала якоюсь майже пророчою для мене. Все це вже було.
У Львові справдешній Вавилон, населення зросло удвічі завдяки утікачам з Польщі й колонізаторам із Союзу, щораз частіше можна побачити сині й зелені картузи енкаведистів. Сновигають вулицями красноармійці, які скидаються на сухітників із сірими обличчями, дивляться тупо і замогильно, чоботи в усіх важкі й брудні, старшини зодягнені дещо краще і виглядають ситнішими, але тепер вони всі зайняті лише одним: накупити дефіциту, якого не бачили в себе за все життя. По всіх ресторанах і кнайпах, які перетворилися на вщерть переповнені «закусочні» та «чайні», повно большевиків, які тільки те й роблять, що жують, жують і жують, трощать усе без винятку, та це й не дивно, бо коли зрівняли рубель до злотого, то обід за два і піврубля здається казкою, а до того ж совєтські жінки готувати не вміють, і- майже всі родини харчуються в їдальнях, у львівських каварнях і сніданкових покоях запанував специфічний запах, якого раніше тут не було, повис ядучий дим від махорки і залунало голосне чвакання, плямкання і сьорбання, хтось видуває носа просто на підлогу, затиснувши одну ніздрю великим пальцем, хтось спльовує під час їжі, майже всі витирають масні губи рукавами, смачно відригують і колупаються брудними нігтями в жовтих зубах. Галичани намагаються оминати такі заклади, щоб ота какофонія звуків не псувала їм апетиту, воліють перейтися трохи далі від центру, де ще в маленьких перевулочках можна надибати «закусочну», не сплюндровану кирзаками.
Совєтські люди, які прибули в Галичину, викликали в нас неабиякий подив, вони геть інші, вони не звикли вітатися на вулицях, піднімаючи капелюха чи кашкета, не просять вибачення, коли когось штовхнули, всюди, де є черга чи більше скупчення людей, поводяться, як дикуни, лаються і грубіянять, а найпопулярнішим словом серед міліції, двірників і взагалі будь–якого совєтського урядовця є «давай»: «давай назад», «давай впєрьод», «давай прахаді», і всім вони тикають, незважаючи на те, якого віку людина, зайшовши до галичан у хату, ніхто з них не скине шапки. Простих робітників за зовнішністю приймають за інженерів чи навіть за буржуїв, бо вбрані набагато краще за їхніх службовців.
— Чи помітили ви, як виглядають їхні жінки? — запитала Рута, коли ми одного вечора цілою своєю бандою сиділи в «Атлясі», який доживав уже свій зоряний час, і ділилися враженнями про наших визволителів. — Усі в червоних беретах, насунутих аж на брови, обличчя непривітні, тонкі губи, сірі й заспані очі, худюще напацькане обличчя, довга вузька спідниця, френч і чоботи. Свою приналежність до інтелігентської «кляси» зазначують коротко підстриженим волоссям та грубо пофарбованими вустами. Наша Галичина здається для них казковою країною. У нас поселилася одна дама з «Укрстраху», жидівка, але ні слова по–нашому не вміє. Мала з собою маленьку валізочку, а в ній — ти б бачив! — таке лахміття, що в нас хіба б ним підлогу мити. Було там дві пари бавовняних до колін майток, які у них називаються досить таємничо «блюмерс». Усі однієї — яскраво–волошкової. Як згодом виявилося, ті, що були на ній, були такої ж барви. Але особливістю цих майток є те, що вони замість гумки мають довгу бавовняну тасьму, яку вона мусить обкрутити тричі довкола стану. Можете уявити, яка то розкіш для кобіти! Пояси до підв’язок на панчохи скроєні з побіленого полотна, стаників взагалі нема. Панчохи в неї такі блискучі, що аж разять очі, а що вони не зв’язані до самого кінця, то на кінчику мають дзюрку, крізь яку видно пальці. Врешті я її пошкодувала і подарувала пару майток, то вона їх аж до лиця тулила і не могла натішитися. А вчора наш курс повели до театру на п’єсу Корнійчука «Богдан Хмельницький». Театр переповнений. Купа різних клерків та старшин Красної армії. І чимало совєтських жінок, які вже встигли причепуритися в наших крамницях. Але ти б бачив, як то все виглядало! На одних — довгі вечірні сукні, спущені по халявах кирзаків, на других — уже муслінові сукні ясно–рожевої барви, і жодна навіть не здогадується, що це жіночі нічні сорочки! А треті вбрали на себе нічні вишивані сорочки «мілянез», які мають велике декольте. За відсутності бюстгальтерів, особливо якщо спостерігати за цим з балькону, картина вимальовувалася незабутня. А коли в такій «сукні» товаришка потрапляла на просвіт, то можна було роздивитися й те, що вона мала під сподом, а там — часто не польські тендітні майточки, а совєтські майталеси до колін.
— Наша нова викладачка, яка приїхала з Харкова, накупила собі різного вбрання і щодня тепер дефілює в чомусь іншому, — підхопила Лія. — Одного разу прийшла в шифоновій сукні, другого — в новому шляфроку, третього — в моряцькій блюзці і плісованій спідничці, як яка–небудь гімназистка, але вершиною гардеробу була, звичайно, довга до землі вечірня сукня з вирізом на Спині по саму талію, і коли вона надто рвучко рухалася, то з вирізу визирав краєчок голубих майталесів. Наші всі не могли стриматися від хихикання, а вона, бідна, не могла зрозуміти причини й тільки нервувала.
Далі уже кожен з нас знайшов, що вповісти на цю щедру тему.
— А я чув, що атвєтствєнниє работнікі, які оселилися в готелі «Жорж», одного разу поприходили на сніданок у ресторацію в піжамах. Кельнери їх делікатно випросили зі стримуваною злорадністю. Тепер кожен наш навіть бідний пролетар став почувати себе культуртрегером у порівнянні з дикунами–азіятами.
— А чули жарт? Чому большевички носять червоні берети? Щоб і воші мали свій «червоний куток».
— Та то віц*, а я вам правду вповім, бачив на власні очі. Питаються якось большевика: «Борошно у вас є?» — «Єсть, много!» — «А цукор?» — «О! Сколько завгодно!» — «А керосин?» — «Єсть, много, много!» — «А Копенґаґа?» — «Сколько хатіш!» А другого спитали: «А помаранчі у вас є?» — «Точно так». — «А де ж їх роблять?» — «Та на фабриках».
— А я оце, їдучи в трамваї, поцікавився у красноармійця: «Чи можна купити у вас косинус?» А той і не завагався: «Да, продається в крамницях». — «Ну, і почім?» — «По три рублі фунт». Нині рано йду попри пам’ятник Яну Собєському. Як відомо, усі совєти думають, що то пам’ятник Хмельницькому і фотографуються на його фоні. Йду і чую — один другому каже: «Ти сматрі і здесь памятнік Хмєльніцкаму!» На це поляк: «То пшецєж нє єст Хмєльніцкі, але Собєскі!» — «Ну, канєшна, савєтскій Хмєльніцкій, савєтскій. У нас всьо савєтскає».
— Йой, слухайте, що я нині мала! Той дурний капітан, що в мене поселився, нині погрожував мені револьвером за саботаж. Я кажу: шо ся стрєсло? А він веде мене до кльозету, смикає за ланцюжок і верещить, жи вода не спливає без перерви, так що він ніколи не може встигнути помити голову.
— Та то ти не перша, хто вповідає, жи вони унітаз мають за вмивальник, ба навіть воду з нього п’ють і ще нарікають, що він надто низько. У сусідстві з нами поселилася офіцерська сім’я, і раз мене та офіцерша запросила на чай. Сидимо, щось пашталакаємо, врешті вона встає і каже, що зараз запарить ще окропу, і з чайником рушає по воду, але не на кухню. За хвилю винесла звідкись повний чайник і занесла на кухню. Це мені видалося підозрілим, і я запитала, де вона бере воду. «Да там, в комнатке». — «У вас там є кран?» — «Да с раднічка». — «Якого сраднічка!?» — отетеріла я. Тут вона заводить мене до кльозету, а там, крім білої мушлі, нічого нема.
— Так, а при цьому вважають, що рівень культури в Галичині дуже низький, бо нема відвошивень. Просто не розуміють, як львів’яни могли обходитись без такого цінного закладу. А тепер неможливо полагодити якусь адміністративну справу без свідоцтва про виконане відвошивлення. Хтось із вас був уже в тій відвошивні на Рутовського? Бо я чув, що кожен, хто там побував, клене її на чім світ через псування одежі якимись жахливо смердючими дезінфекційними середниками і гарячою парою.
— Та слухайте, то якісь монголи. Усе, чого не розуміють, — нищать. Адиво їх знервували різальні машини в м’ясарнях, на яких краялося шинку, ковбасу, сир. «Кто ето видумал, так тонко рєзать?» 1 машини зникли.
— А до мене підходить краснармієць і питає: «Ви інженер?» Та де, кажу. «І так харашо адєт?» А я, видите, у цім самім, що зараз на мені, — у светрі.
— Що й казати, найбідніша наша служниця виглядає багатше вбраною за жінку офіцера. Коли нас уже стати не було на служницю, то пішла наша Вірунька на службу до совєтського полковника. Його дружина, дізнавшись, що її служниця має в скрині цілу купу сорочок, суконь і взуття, не могла повірити, що вона те все надбала сама, і звинуватила її, гейби обікрала попередню господиню. Вірунька мусила покликати нас, і ми підтвердили, що служниця усе сама собі купила. А далі баба влаштувала скандал чоловікові, що вона, дружина полковника, має іно одну подерту сорочку. Верещала, як мавпа в джунглях. Полковник так розізлився, що вигнав її. А відтак одружився на нашій Віруньці, і вже вона пані полковникова.
— А їден офіцер привів на базар свою жінку і зацікавився капелюхами, які розпродувалися з великою знижкою. Капелюхи уже вийшли з моди, але офіцерська жінка тим не переймалася, бо нічого схожого й так за своє життя не бачила. Продавець намагався допомогти вибрати капелюх і при цьому давав поради: «Тен капелюш пєнькни, але пані бардзо бляда*». Офіцер, зрозумівши лише останнє слово, вихопив револьвера і впав в істерику. Ледве його заспокоїли.
— Вони ж звикли, що в них там усе дефіцит. Вчора на Кракідалах підходить вояк до баби, яка продає булочки, і запитує: «Купіть можна?» «А чому ж би нє? — відказує баба. — Купуйте, будь ласка». Вояк недовірливо підходить ближче, несміливо бере булочку і знову запитує: «Можна?» Потім платить, але за хвилю вертається і запитує: «А можна іщо одну булку купіть?» «Можна», — каже баба. Він ховає в кишеню і другу булку й питає: «А третю можна купіть?» — «Можна і третю, і четверту, і всі». Вояк витріщив очі й процідив: «Вот как тут живут, можна купіть, сколька угодно».
У Львові справдешній Вавилон, населення зросло удвічі завдяки утікачам з Польщі й колонізаторам із Союзу, щораз частіше можна побачити сині й зелені картузи енкаведистів. Сновигають вулицями красноармійці, які скидаються на сухітників із сірими обличчями, дивляться тупо і замогильно, чоботи в усіх важкі й брудні, старшини зодягнені дещо краще і виглядають ситнішими, але тепер вони всі зайняті лише одним: накупити дефіциту, якого не бачили в себе за все життя. По всіх ресторанах і кнайпах, які перетворилися на вщерть переповнені «закусочні» та «чайні», повно большевиків, які тільки те й роблять, що жують, жують і жують, трощать усе без винятку, та це й не дивно, бо коли зрівняли рубель до злотого, то обід за два і піврубля здається казкою, а до того ж совєтські жінки готувати не вміють, і- майже всі родини харчуються в їдальнях, у львівських каварнях і сніданкових покоях запанував специфічний запах, якого раніше тут не було, повис ядучий дим від махорки і залунало голосне чвакання, плямкання і сьорбання, хтось видуває носа просто на підлогу, затиснувши одну ніздрю великим пальцем, хтось спльовує під час їжі, майже всі витирають масні губи рукавами, смачно відригують і колупаються брудними нігтями в жовтих зубах. Галичани намагаються оминати такі заклади, щоб ота какофонія звуків не псувала їм апетиту, воліють перейтися трохи далі від центру, де ще в маленьких перевулочках можна надибати «закусочну», не сплюндровану кирзаками.
Совєтські люди, які прибули в Галичину, викликали в нас неабиякий подив, вони геть інші, вони не звикли вітатися на вулицях, піднімаючи капелюха чи кашкета, не просять вибачення, коли когось штовхнули, всюди, де є черга чи більше скупчення людей, поводяться, як дикуни, лаються і грубіянять, а найпопулярнішим словом серед міліції, двірників і взагалі будь–якого совєтського урядовця є «давай»: «давай назад», «давай впєрьод», «давай прахаді», і всім вони тикають, незважаючи на те, якого віку людина, зайшовши до галичан у хату, ніхто з них не скине шапки. Простих робітників за зовнішністю приймають за інженерів чи навіть за буржуїв, бо вбрані набагато краще за їхніх службовців.
— Чи помітили ви, як виглядають їхні жінки? — запитала Рута, коли ми одного вечора цілою своєю бандою сиділи в «Атлясі», який доживав уже свій зоряний час, і ділилися враженнями про наших визволителів. — Усі в червоних беретах, насунутих аж на брови, обличчя непривітні, тонкі губи, сірі й заспані очі, худюще напацькане обличчя, довга вузька спідниця, френч і чоботи. Свою приналежність до інтелігентської «кляси» зазначують коротко підстриженим волоссям та грубо пофарбованими вустами. Наша Галичина здається для них казковою країною. У нас поселилася одна дама з «Укрстраху», жидівка, але ні слова по–нашому не вміє. Мала з собою маленьку валізочку, а в ній — ти б бачив! — таке лахміття, що в нас хіба б ним підлогу мити. Було там дві пари бавовняних до колін майток, які у них називаються досить таємничо «блюмерс». Усі однієї — яскраво–волошкової. Як згодом виявилося, ті, що були на ній, були такої ж барви. Але особливістю цих майток є те, що вони замість гумки мають довгу бавовняну тасьму, яку вона мусить обкрутити тричі довкола стану. Можете уявити, яка то розкіш для кобіти! Пояси до підв’язок на панчохи скроєні з побіленого полотна, стаників взагалі нема. Панчохи в неї такі блискучі, що аж разять очі, а що вони не зв’язані до самого кінця, то на кінчику мають дзюрку, крізь яку видно пальці. Врешті я її пошкодувала і подарувала пару майток, то вона їх аж до лиця тулила і не могла натішитися. А вчора наш курс повели до театру на п’єсу Корнійчука «Богдан Хмельницький». Театр переповнений. Купа різних клерків та старшин Красної армії. І чимало совєтських жінок, які вже встигли причепуритися в наших крамницях. Але ти б бачив, як то все виглядало! На одних — довгі вечірні сукні, спущені по халявах кирзаків, на других — уже муслінові сукні ясно–рожевої барви, і жодна навіть не здогадується, що це жіночі нічні сорочки! А треті вбрали на себе нічні вишивані сорочки «мілянез», які мають велике декольте. За відсутності бюстгальтерів, особливо якщо спостерігати за цим з балькону, картина вимальовувалася незабутня. А коли в такій «сукні» товаришка потрапляла на просвіт, то можна було роздивитися й те, що вона мала під сподом, а там — часто не польські тендітні майточки, а совєтські майталеси до колін.
— Наша нова викладачка, яка приїхала з Харкова, накупила собі різного вбрання і щодня тепер дефілює в чомусь іншому, — підхопила Лія. — Одного разу прийшла в шифоновій сукні, другого — в новому шляфроку, третього — в моряцькій блюзці і плісованій спідничці, як яка–небудь гімназистка, але вершиною гардеробу була, звичайно, довга до землі вечірня сукня з вирізом на Спині по саму талію, і коли вона надто рвучко рухалася, то з вирізу визирав краєчок голубих майталесів. Наші всі не могли стриматися від хихикання, а вона, бідна, не могла зрозуміти причини й тільки нервувала.
Далі уже кожен з нас знайшов, що вповісти на цю щедру тему.
— А я чув, що атвєтствєнниє работнікі, які оселилися в готелі «Жорж», одного разу поприходили на сніданок у ресторацію в піжамах. Кельнери їх делікатно випросили зі стримуваною злорадністю. Тепер кожен наш навіть бідний пролетар став почувати себе культуртрегером у порівнянні з дикунами–азіятами.
— А чули жарт? Чому большевички носять червоні берети? Щоб і воші мали свій «червоний куток».
— Та то віц*, а я вам правду вповім, бачив на власні очі. Питаються якось большевика: «Борошно у вас є?» — «Єсть, много!» — «А цукор?» — «О! Сколько завгодно!» — «А керосин?» — «Єсть, много, много!» — «А Копенґаґа?» — «Сколько хатіш!» А другого спитали: «А помаранчі у вас є?» — «Точно так». — «А де ж їх роблять?» — «Та на фабриках».
— А я оце, їдучи в трамваї, поцікавився у красноармійця: «Чи можна купити у вас косинус?» А той і не завагався: «Да, продається в крамницях». — «Ну, і почім?» — «По три рублі фунт». Нині рано йду попри пам’ятник Яну Собєському. Як відомо, усі совєти думають, що то пам’ятник Хмельницькому і фотографуються на його фоні. Йду і чую — один другому каже: «Ти сматрі і здесь памятнік Хмєльніцкаму!» На це поляк: «То пшецєж нє єст Хмєльніцкі, але Собєскі!» — «Ну, канєшна, савєтскій Хмєльніцкій, савєтскій. У нас всьо савєтскає».
— Йой, слухайте, що я нині мала! Той дурний капітан, що в мене поселився, нині погрожував мені револьвером за саботаж. Я кажу: шо ся стрєсло? А він веде мене до кльозету, смикає за ланцюжок і верещить, жи вода не спливає без перерви, так що він ніколи не може встигнути помити голову.
— Та то ти не перша, хто вповідає, жи вони унітаз мають за вмивальник, ба навіть воду з нього п’ють і ще нарікають, що він надто низько. У сусідстві з нами поселилася офіцерська сім’я, і раз мене та офіцерша запросила на чай. Сидимо, щось пашталакаємо, врешті вона встає і каже, що зараз запарить ще окропу, і з чайником рушає по воду, але не на кухню. За хвилю винесла звідкись повний чайник і занесла на кухню. Це мені видалося підозрілим, і я запитала, де вона бере воду. «Да там, в комнатке». — «У вас там є кран?» — «Да с раднічка». — «Якого сраднічка!?» — отетеріла я. Тут вона заводить мене до кльозету, а там, крім білої мушлі, нічого нема.
— Так, а при цьому вважають, що рівень культури в Галичині дуже низький, бо нема відвошивень. Просто не розуміють, як львів’яни могли обходитись без такого цінного закладу. А тепер неможливо полагодити якусь адміністративну справу без свідоцтва про виконане відвошивлення. Хтось із вас був уже в тій відвошивні на Рутовського? Бо я чув, що кожен, хто там побував, клене її на чім світ через псування одежі якимись жахливо смердючими дезінфекційними середниками і гарячою парою.
— Та слухайте, то якісь монголи. Усе, чого не розуміють, — нищать. Адиво їх знервували різальні машини в м’ясарнях, на яких краялося шинку, ковбасу, сир. «Кто ето видумал, так тонко рєзать?» 1 машини зникли.
— А до мене підходить краснармієць і питає: «Ви інженер?» Та де, кажу. «І так харашо адєт?» А я, видите, у цім самім, що зараз на мені, — у светрі.
— Що й казати, найбідніша наша служниця виглядає багатше вбраною за жінку офіцера. Коли нас уже стати не було на служницю, то пішла наша Вірунька на службу до совєтського полковника. Його дружина, дізнавшись, що її служниця має в скрині цілу купу сорочок, суконь і взуття, не могла повірити, що вона те все надбала сама, і звинуватила її, гейби обікрала попередню господиню. Вірунька мусила покликати нас, і ми підтвердили, що служниця усе сама собі купила. А далі баба влаштувала скандал чоловікові, що вона, дружина полковника, має іно одну подерту сорочку. Верещала, як мавпа в джунглях. Полковник так розізлився, що вигнав її. А відтак одружився на нашій Віруньці, і вже вона пані полковникова.
— А їден офіцер привів на базар свою жінку і зацікавився капелюхами, які розпродувалися з великою знижкою. Капелюхи уже вийшли з моди, але офіцерська жінка тим не переймалася, бо нічого схожого й так за своє життя не бачила. Продавець намагався допомогти вибрати капелюх і при цьому давав поради: «Тен капелюш пєнькни, але пані бардзо бляда*». Офіцер, зрозумівши лише останнє слово, вихопив револьвера і впав в істерику. Ледве його заспокоїли.
— Вони ж звикли, що в них там усе дефіцит. Вчора на Кракідалах підходить вояк до баби, яка продає булочки, і запитує: «Купіть можна?» «А чому ж би нє? — відказує баба. — Купуйте, будь ласка». Вояк недовірливо підходить ближче, несміливо бере булочку і знову запитує: «Можна?» Потім платить, але за хвилю вертається і запитує: «А можна іщо одну булку купіть?» «Можна», — каже баба. Він ховає в кишеню і другу булку й питає: «А третю можна купіть?» — «Можна і третю, і четверту, і всі». Вояк витріщив очі й процідив: «Вот как тут живут, можна купіть, сколька угодно».
![[identity profile]](https://www.dreamwidth.org/img/silk/identity/openid.png){kind=small}
no subject
Date: 2014-06-09 08:15 pm (UTC)no subject
Date: 2014-06-09 08:18 pm (UTC)