lluvia_ol | Василь Стус. 76.

ВАСИЛЬ СТУС належить до тієї славної плеяди імен, без яких важко уявити вершинні досягнення української літератури XX століття. Поет від Бога, котрий ввібрав у себе всі чари подільської природи і гіркоти нашої історії, перекладач і літературознавець, що вільно почувався в океані світового письменства, людина, яка не могла поступитися сумлінням і честю заради шматка хліба і тихого родинного затишку, добродій, що в листі до сина заповідає: аби той виріс "чесним, мужнім і мудрим чоловіком". Василь Стус водночас був борцем і патріотом: "За мною стояла Україна, мій пригноблений народ, за честь котрого я мушу обставати до загину".

Оце поєднання великого таланту поета і перекладача, людської добропорядності і громадянської саможертовності й возносять Василя Стуса на той постамент народної шани і поклоніння, на який заслуговує сповна хібащо Тарас Шевченко. І не треба боятися того, що хтось з чиновників досі не визнає світової величі Василя Стуса, його значимості у духовному відродженні і самоусвідомленні нації, що хтось з землячків-поетиків, які власноруч записали себе в генії, не вірять у художні цінності створеного цим Майстром. Час - найкращий суддя і літописець. Залишаються тексти. Стуса ще за життя визнала літературна Європа. Поволі визнає його і мала батьківщина, до якої з такими труднощами повертається духовна просвітленість і великий творчий набуток одного з найчутливіших, найтонших, найстражденніших ліриків нашого часу.

6 січня 1938 року, на Святвечір, у селі Рахнівка на Гайсинщині в родині Семена та Ілини Стусів народилася четверта дитина - син Василь. Недовго жили батьки у цьому мальовничому селі. Батько був бригадиром у колгоспі, гарним і вмілим господарем, який завжди мав свою думку. Можливо, рятуючись від нашіптувань та доносів, і завербувався на Донбас, на хімічний завод. Не так часто приїжджав Василь у рідне село, але воно йому запам'яталося назавжди. Воно дало йому той генетичний код, без якого важко уявити характер і поетичне світосприймання Василя Стуса. Саме про це він і напише 1969 року у начерку автобіографії "Двоє слів читачеві": "Перші уроки поезії мамині. Знала багато пісень і вміла дуже інтимно їх співати. Пісень було стільки, як у баби Зуїхи, нашої землячки. І таких самих. Найбільший слід на душі - від маминої колискової "Ой люлі-люлі, моя дитино". Шевченко над колискою - таке не забувається".

Не буду вкотре переповідати біографію нашого видатного земляка. Як і Шевченкові, йому було дано всього 47 років земного життя, і на цей шлях випало майже 14 років пекельної муки, коли він перебував у слідчих ізоляторах, у карцерах, камерах-одиночках, на каторжній роботі у шахті. У нього вилучали вірші, його постійно позбавляли побачень з рідними, зникали його листи і рукописи, з нього знущалися фізично і духовно.

Та за всі ці роки поневірянь Василь Стус не зламався душею, не відступив від своїх переконань, не здрібнів ідеалами. Він гордо і непохитно йшов обраною дорогою, усвідомлюючи, що його життя - то частка історії і боротьби його народу. І це не було голою декларацією.

Його "душа ласкава, наче озеро" мусила терпіти і голод, і холод, і довгу розлуку з найріднішими людьми, і відсутність звичайнісіньких людських радощів, щоб утвердити честь та гідність приниженого, обкраденого народу. Ні батьків тужіння згорьоване", ні "моторошний сон - ці дні і ночі", де "обшир мій чотири на чотири", не змогли принизити його, і як не кривавили душу Поета каторжані пута, як не вабили через тисячі верст чужини гарячі вуста коханої і ніжні руки сина, він не відрікся від свого тернового вінка, вистояв у двобої з імперією пітьми, бездушною системою доносів, убивств, брехні. Навпаки, він жалів тих, хто не зумів залишитися собою, змирився з оточуючим світом, перестав відчувати в душі Божу благодать поезії і замовк або ж став одописцем...

У грудях ропавий бубнявіє
щем
За цих баляндрасників,
дурнів, нікчем
і гостре бажання зринає,
як рик:
ще вистане мужності вибути
вік,
ще виживу, вистою,
викричу я -
допоки поглине мене течія.
Хай світ збожеволів, та розум
ясний
і зісподу входить у витлілі сни.
Ще треба терпіти і марне -
клясти.
Лиш ти мене, Господи-Боже,
прости!

"Як тихо і як нестерпно - без небес". Так, у Поета було вкрадено не тільки рідну землю, а й небеса - ні простору, ні тиші, ні сонця у вікні. Та він сприйняв цю Богом послану Голгофу і явив світові творчий подвиг людини, котра в страшних умовах тюрми, карцеру, напівтемного бараку плідно творить свій поетичний світ, перекладає Гейне і Рільке, вивчає французьку й англійську мови, удосконалює знання німецької, у страшному мороці зневіри і знущань боготворить сонце і любов.

Крізь сотні сумнівів я йду
до тебе,
добро і правдо віку...

Зовсім коротким було його побачення з Києвом, з близькими людьми з серпня 1979 по травень 1980-го. Дехто, опускаючи очі, не помічав його, боявся потиснути руку. Василя Стуса було знову заарештовано -Київ у рік Олімпіади намагалися швидше звільнити від повій і дисидентів. Вирок - десятиріч не ув'язнення і п'ять років заслання.

Яка нестерпна рідна
чужина, цей погар раю, храм,
зазнаний скверни! Ти повернувся, але край
не верне -йому за трумну пітьма
кам'яна.
Як тяжко нагодитися й піти, тамуючи скупу сльозу
образи. Радійте, лицеміри
й богомази, що рідний край мій -
царство німоти.

Василь Стус, закатований у тюремному карцері в ніч з З на 4 вересня 1985 року, безумовно, кожним прожитим днем наближав нашу незалежність, утверджував державність. І він би радів, дізнавшись, що Україна таки вистраждала своє право не лише на папері, а наяву бути вільною серед вільних, рівною серед рівних. Але вірші його були б омиті тією ж невидимою сльозою гніву і образи, коли б він побачив, як лицемірами і богомазами, пристосуванцями і лжецями потоптано високі ідеали, як останню свитину з каліки й удови знімають свої ж таки правителі, бо "нічим обуть княжат недорослих". Не про таку волю мріяв поет. Не таку Україну виношував він у своїх тривожних снах за камінними мурами.

Тому сьогодні нам так потрібне слово Тараса Шевченка, слово Стуса. Правда і мужність цих велетів духу, їхня нелукава, чиста і чесна Муза. Якщо поет справді є обранцем Бога, він завжди в опозиції до влади, що прагне приручити митця або батогом, або ж пряником. Життєва дорога поета-добротворця і поета-правдолюбця завжди встелена терням. Лише після смерті до його портретів несуть корзини з квітами.

Вклонімось же цьому світлому і високому імені. Запалімо свічі пам'яті і любові. І подумаймо, чи всі ми гідні зватися сучасниками Василя Стуса. Чи простягнув би він нам на дружбу і побратимство свою натомлену, важку від роботи руку?

І знову пригадуються рядки, написані ним: "Поет повинен бути людиною. Такою, що повна любові, долає природне почуття зненависті, звільнюється від неї, як од скверни. Поет - це людина. Насамперед. А людина - це насамперед добродій".

Такий заповіт Василя Стуса - бути добродієм. Жити, творячи добро. А щоб звільнити свою душу від скверни і зла, щоб просвітліти і вирости над буденністю і марнотою, треба всім нам причаститися живою водою творів цього високого сина Поділля, України, сина Всесвіту,

k9KNE07pxMs