Vika Yasyns'ka.
Толік з Кам'янця-Подільського, 28 років…
Ми розмовляли з ним у їхніьому маленькому наметі. Разом з нами були ще хлопці; вони доповнювали, перебивали, пригадували, намагались постійно чимось пригощати і вибачалися за лексику, бо я ж – дівчина. Толік розповідав « в захльоб». Ми сміялися і плакали, а біля сцени шанували одного із померлих. помовчали.
Відчуття складалося, наче у фільмі, але документальному. І ніхто нічого не виріже, не перемонтує, окрім власної пам’яті.
Я максимально зберегла лексику, щоб хоч трошки передати емоції Толіка. А їх у нього – через край.
«вдома я працював у супермаркеті, хоча маю вищу освіту філолога, закінчив ін’яз. Коли сказав шефові на роботі, що я їду на Майдан, а в мене якраз мала бути зарплата і я хотів її забрати, мене тупо звільнили, сказали :«ти тут більше не працюєш», - а коли вже побачили мене по телевізору, з носом зламаним, з коктейлями..то він дзвонив до мами моєї і питав, чи може я би повернуся.
Колись мені покійна бабця, що пережила другу світову і полоні була, сказала: «сину, в цій державі без кровопролиття нічого не буде, головне – не бійся і лишайся живим».
Коли був цей перший розгін, я думав, що це пік можливостей «беркута».У мене ноги тоді думали швидше, ніж голова. Зуби мені вибили. Я тут, бо хлопці мене просто витягли за капюшон.
Я з тих пір дома не був,а думав, що зі студентами побуду, пива поп’ю, гроші віддам - чим зможу, тим поможу. А вийшло так, що не зміг простити – і лишився. Потім почалися оці каруселі на Інститутській 11 грудня, я два щитки з беркуту зняв! Коли гімн співали вони почали кричати: «Бей хохлов!» Афганців побили, батюшку одного, журналістка стояла с фотіком… Кинули цю дівчину з барикади, з таким фотоапаратом великим, ну я не знаю як він там називається, то вона впала, розбила там лице і не могла вилізти – там арматура. І цей «беркут» давить. Один з них мене знає, він з акцентом таким грузинським, я йому маску якось здер. То він казав: «я тэбя первым рэзать буду». А я йому: «на мене пофіг ,але дівчину треба витягти.» То вони правда розійшлися і стали тягнути її на себе, а ми на ній дубльонку порвали, але витягли від тих уродів.
( Read more... )
Толік з Кам'янця-Подільського, 28 років…

Відчуття складалося, наче у фільмі, але документальному. І ніхто нічого не виріже, не перемонтує, окрім власної пам’яті.
Я максимально зберегла лексику, щоб хоч трошки передати емоції Толіка. А їх у нього – через край.
«вдома я працював у супермаркеті, хоча маю вищу освіту філолога, закінчив ін’яз. Коли сказав шефові на роботі, що я їду на Майдан, а в мене якраз мала бути зарплата і я хотів її забрати, мене тупо звільнили, сказали :«ти тут більше не працюєш», - а коли вже побачили мене по телевізору, з носом зламаним, з коктейлями..то він дзвонив до мами моєї і питав, чи може я би повернуся.
Колись мені покійна бабця, що пережила другу світову і полоні була, сказала: «сину, в цій державі без кровопролиття нічого не буде, головне – не бійся і лишайся живим».
Коли був цей перший розгін, я думав, що це пік можливостей «беркута».У мене ноги тоді думали швидше, ніж голова. Зуби мені вибили. Я тут, бо хлопці мене просто витягли за капюшон.
Я з тих пір дома не був,а думав, що зі студентами побуду, пива поп’ю, гроші віддам - чим зможу, тим поможу. А вийшло так, що не зміг простити – і лишився. Потім почалися оці каруселі на Інститутській 11 грудня, я два щитки з беркуту зняв! Коли гімн співали вони почали кричати: «Бей хохлов!» Афганців побили, батюшку одного, журналістка стояла с фотіком… Кинули цю дівчину з барикади, з таким фотоапаратом великим, ну я не знаю як він там називається, то вона впала, розбила там лице і не могла вилізти – там арматура. І цей «беркут» давить. Один з них мене знає, він з акцентом таким грузинським, я йому маску якось здер. То він казав: «я тэбя первым рэзать буду». А я йому: «на мене пофіг ,але дівчину треба витягти.» То вони правда розійшлися і стали тягнути її на себе, а ми на ній дубльонку порвали, але витягли від тих уродів.
( Read more... )