Володимир Сосюра

[lluvia_ol]

«Я - дитя першої любові», — писав поет. Володи́мир Сосю́ра народився 6 січня 1898 у м. Дебальцеве. Його батько, Микола Володимирович, за фахом кресляр, був людиною непосидющою й різнобічно обдарованою, змінив багато професій, вчителював, працював сільським адвокатом, шахтарем. Поет пишався, що предки батька з французів на прізвище де Соссюр — дід так і підписувався. У роду матері – Антоніни Дмитрівни – були євреї, українці, серби, її дівоче прізвище угорське — Локотош. Природа наділила Володю дивним сприйняттям світу. Рано, ще до школи, відчув магію любові — «солодке й страшне захоплення». Закохувався часто.

Так ніхто не кохав. Через тисячі літ
лиш приходить подібне кохання.
В день такий розцвітає весна на землі
І земля убирається зрання…
Дише тихо і легко в синяву вона,
простягає до зір свої руки…
В день такий на землі розцвітає весна
і тремтить од солодкої муки…

В'яне серце моє од щасливих очей,
що горять в тумані наді мною…
Розливається кров і по жилах тече,
ніби пахне вона лободою…

Гей, ви, зорі ясні!.. Тихий місяцю мій!..
Де ви бачили більше кохання?..
Я для неї зірву Оріон золотий,
я — поет робітничої рані…

Так ніхто не кохав. Через тисячі літ
лиш приходить подібне кохання.
В день такий розцвітає весна на землі
І земля убирається зрання…

Дише тихо і легко в синяву вона,
простягає до зір свої руки…
В день такий на землі розцвітає весна
і тремтить од солодкої муки…

Двадцятилітнім Сосюра вступив до гайдамацького полку УНР. Тоді на Донбасі більшовики та червоногвардійці були всім чужі, як і німці. Хлопці-шахтарі записувалися в козаки. «Ми пройшли золотими ланами, крізь огонь і синяву пройшли, та навіки, навіки за нами – оселедець, погони та шлик». Пізніше В Сосюра згадував, як вони з Євгеном Маланюком крали яблука в саду у Петлюри. Усю війну Володька був закоханий у молоду синьооку польку Констанцію, за яку козак-суперник мало не зарубав Сосюру. За ту війну він двічі міг бути зарубаний і двічі розстріляний: і денікінцями, і більшовиками. Сам Сосюра перейшов до більшовиків у 1-й Чорноморський полк Червоної Армії 1920-го в Одесі. Полк ходив під синьо-жовтим прапором — тоді більшовики ще боялися українців.

Першу книгу Сосюри 1919 року видав своїм коштом його командир, отаман Волох — той, який від Петлюри пішов до червоних (розстріляний 1937 р.). 1921 року Володимир прийшов до харківської газети «Вісти». Там скаржилися, що доводиться друкувати «різну їрунду». Він сказав: «Не треба їрунду, друкуйте мене!». І приніс написану за ніч поему «Червона зима», що потім стала хрестоматійною. Панянки казали, що в нього «одухотворене лице бандита» й не вірили, що він нікого не вбив на фронті. Чоловіки тих дам теж боялися Володимира: думали, в нього є револьвер. Сосюра вступив до Комуністичного університету, де проповідували: «Краса — це контрреволюція!». А крім краси, він не вмів нічого любити.
Сосюра був трохи містиком. Перше побачення Вірі Каперівні Берзіній, колишньому політруку червоноармійського ескадрону, призначив на цвинтарі. Коли вони цілувалися, поруч гробарі почали копати могилу. Їй присвятив знамените «Так ніхто не кохав». Вони одружилися з Вірою у 1922 р., мали двох синів Олега та Миколу. А любов таки вмерла від шовіністичних поглядів дружини:

Ми з тобою зійшлися в маю,
ще не знав я, що значить ідея.
Ти й тоді Україну мою
не любила, сміялася з неї.

Через кілька літ у нього з’явилася інша жінка, поетеса Олена Журлива, у яку був закоханий і Павло Тичина. Коли багато українських письменників, друзів Сосюри, вже сиділи або були знищені режимом, він утік до Ленінграда, працював там токарем. До Донецька теж тікав — там усі свої, не продадуть петлюрівця. Але там його підстерегла прекрасна катастрофа: Сосюра зустрів синьооку Марію Данилову. Вона була на 12 літ молодшою, закінчила балетну школу в Києві. У 1931 р. вони одружилися. 15 січня 1932 року народився син Володимир. Життя їхнє було бурхливо-скандальне. Сучасники вважали, що Марія — «сущий диявол», що вона не любить Володимира. Справді, сімейні сварки вибухали часто й гучно. Не раз Марія вирвала з рук чоловіка книжку зі словами: «За це тобі гроші не платять! Сідай – і пиши!».
Володимир тривалий час працював головним редактором на кіностудії ім. О. Довженка. Потім була збірочка «Серце», знищена й засуджена. У чому тільки не звинувачували Сосюру на зборах Спілки: від антирадянщини до порнографії, цитуючи:

Ночі йшли похоронні як дзвони,
Дні ішли, як ножі, як вогні...
Раз найшов я твої панталони...
Передерті, холодні, брудні....

На засіданні Спілки дуже несміливо заступилася колишня коханка дворянка Наталя Забіла, а відстояв циган Володимир Зорін, який ходив разом із Володимиром «на зальоти». 1934 р. Сосюра боявся арешту, не ночував удома. Весною вчинив спробу самогубства, потім лікувався на харківській Сабуровій дачі. Як анекдот ширилися бувальщини, що 1936 р Сосюра з Рильським були на декаді у Москві. Сосюра у готелі писав голяка, коли завалив гурт і сказали, що Тичина його образив. Поет у чому був подався розбиратися.
А дома... Та можливо, все-таки була любов, бо інакше буде незрозумілим усе інше, що сталося з ними. 1942 року він дізнався, що Марія — агент НКВД мусила доносити на нього та його знайомих. Однак не покинув її. 1948 року Марія написала листа тодішньому голові Спілки письменників України О. Корнійчуку. Той лист — суміш спокуси («Я вас люблю!») і розпачу. Зізналася, що завербована з 1941 року і змушена «по службі» бувати на явочних квартирах, а люди думають про неї бозна-що. І вона просить Корнійчука якось «розвіяти ці плітки». Можливо, жінка просто не витримала. Корнійчук відніс листа «куди слід». У 1949 р. Марію Сосюру засудили на 10 років за розголошення державної таємниці і заслали до Казахстану. Із Сосюрою вона розлучилася ще до арешту. Доки Марія сиділа в таборах, поета цькували за вірш «Любіть Україну!». Через рік по смерті Сталіна Марія повернулася. Казали, що з вокзалу додому Сосюра ніс її на руках. У 1955 р. вони знову офіційно одружилися. Мали онуків Світозара й Орисю. Марія пережила Володимира на 30 літ, померла 1995 року.
Кажуть, академік Глушков, батько української кібернетики, вірші Сосюри міг годинами читати напам’ять. Я була свідком, як артистично поему «Мазепа», «Третя рота», вірш «Два Володьки» напам’ять читав В’ячеслав Чорновіл.

Володимир Миколайович відзначив свій 67-й день народження і через день помер під час другого інфаркту. 8 січня 1965, Київ.
Взято тут