Майдан зараз

[lluvia_ol]

Andrij Bondar
Часто доводиться чути в останні дні незадоволення "безрезультативністю" протестів, відсутністю "плану дій", Лідера, Мойсея, Тимчасового уряду тощо-тощо. І я по-людському розумію цю жадобу блискавичних змін, цей радикальний революційний запал, це бажання якомога швидше закінчити з тиранією й повернутися до своїх щоденних справ.

Кожен прагне якогось миттєвого бліцкриґу, повної і беззастережної капітуляції ворога та кардинальної зміни системи за п'ять хвилин. Але ще місяць тому ті самі люди навіть у найсміливіших своїх мріях не могли припустити такого чину і вольового цивілізованого стояння. Ніхто й подумати не міг, що з'явиться реальний суб'єкт української політики, який раптом знайде підтримку в усьому світі мінус Росія, Абхазія, Південна Осетія та КНДР. Суб'єкт із життєздатною структурою і несамовитою самоорганізацією. Суб'єкт громадянський і народний.

Нагадаю цим людям, що навіть активна фаза першої війни в Перській затоці (1990-1991) тривала кілька місяців, попри те, що це була нібито блискавична війна.

Згадайте, врешті-решт, перебіг Лютневої Революції 1917 року в Росії з її фіналом.

Це тривалий процес. Потрібна витримка і терпіння. Терпіння. Ми стоїмо. І наше стояння – це і є найважливіша робота. Робота, повторюю. Те, що нас похвалили і ми себе полюбили з використанням усіх можливих епітетів і метафор – справа важлива. Але витримка й утримання протестного духу – справа набагато більшої ваги. Це протистояння нервів. Стояння – не менш величний протест, ніж збройне повстання.

І якраз у цій часовій війні нам треба продемонструвати свою зрілість і незламність духу. Наша часова війна, наша міцність – легітимна, найлегітимніша зброя в очах усього світу.