Левко Мацієвич

[lluvia_ol]

Нащадок святого великомученика Арсенія Мацієвича, який за свою непокору Катерині II загинув у казематах, Левко Мацієвич - етнічний українець; перший пілот, конструктор гідролітаків, підводних човнів, авіаносця, народився 13 травня 1877 р. Сталося те в с. Олександрівці Чигиринського повіту (Кіровоградщина) в родині службовця цукрового заводу. Гімназію закінчив у Києві, учився у Харківському технологічному інституті.

Студентом майбутній авіатор приєднався до українофільського гуртка «Студентська громада», серед його друзів був майбутній класик української літератури Гнат Хоткевич. Левко демонстративно перейшов на українську мову, розмовляв і листувався нею не лише в гурті однодумців, а й у сімейному колі, активно долучаючи близьких до української культури.

Разом із Дмитром Антоновичем, Михайлом Русовим брав участь у створенні Революційної Української партії (РУП) під проводом М.Міхновського. Навесні 1901 року був виключений із інституту і висланий до Севастополя. Тут він став військовим корабельним інженером, брав участь у будівництві крейсера “Очаків”, розробив проект бона Севастопольського порту, українізував свої офіцерське оточення у Севастополі. Разом із інститутським товаришем О. Коваленком, теж офіцером Чорноморського флоту, в Народному домі Севастополя створили самодіяльний робітничий театр з українським репертуаром і організував вечори пам’яті Шевченка. Підтримував зв’язок із севастопольським письменником Борисом Лазаревським, сином приятеля Шевченка Олександра Лазаревського, з лейтенантом П. Шмідтом. Фінансово підтримував український рух.


З дружиною Олександрою бував у Ялті, інших містах Криму.
1906 року закінчив Морську академію в Петербурзі, в 1907 році – спеціальний курс навчального загону підводного плавання в Лібаві.
мріяв про Київ – столицю літакобудування.

Створив 14 проектів підводних човнів за три роки; у 1909 році створив перший у світі проект гідроплану, першим у світі запропонував проект корабля-авіаносця (на 25 літаків). Разом з авіатором Єфімовим здійснив перші нічні польоти, працював над пристроєм, який мав рятувати льотчиків під час вимушеної посадки на воду, почав писати книгу «Повітроплавання у морській війні».

У лютому 1910 року був включений до складу відділу повітряного флоту і в березні відряджений до Франції для закупівлі перших 8 літаків і підготовки для майбутньої авіашколи першої групи офіцерів-конструкторів і мотористів «з нижніх чинів». Побував у Брюсселі, їздив до Англії, де оглянув близько 20 систем літальних апаратів.
У 1910 році взяв участь у відкритті першої в Росії авіаційної школи на околиці Севастополя на Куликовому полі (1912 переведена на р. Качу).

Постійно літав на аероплані «Фарман». Мацієвич одержав посвідчення авіатора № 178 - це фактично означало входження до двох сотень перших у світі льотчиків.
7 жовтня (24 вересня ст. ст) 1910 року Петербург. Сигнальна пушки вистрелила шість вечора, польоти над Комендантським полем було завершено. Тільки капітан Мацієвич все ще плив на своєму «Фармані» з цифрою «20» на борту. За вісім хвилин почувся тріск, аероплан колихнувся і почав розвалюватися на частини. Фігура пілота відокремилася від машини і каменем полетіла в обійми смерті. Тисячі людей заклякли. На трибуні, притиснула до себе семирічну дочку, ридала дружина капітана Мацієвича — Олександра. На полі за двадцять кроків від уламків «Фармана» лежав, прикривши рукою лице, Левко Мацієвич. Тіло зберегло звичну форму, але майже всі кістки розбив страшний удар. Йому було 33 роки.

За труною Левка Мацієвича йшло 200 тисяч люду, серед 350 вінків вінок від української громади Петербурга. Повітряний флот Франції оголосив траур.
Поховання відважного авіатора і талановитого винахідника перетворилося у народну демонстрацію гіркоти і любові до крилатого сина своєї Вітчизни.

І скільки Вас розбилось об граніти,
І скільки вас сконало серед мук,
Та смерть безсила вас сконати
І вбить Ваш вільний дух, —
такий напис зробили земляки-українці.

Олександр Олесь писав: «Лев Мацієвич був наш, українець, наш спільник і навіки залишиться окрасою і честю насамперед нашої забутої нації». У часописі «Українська хата» № 10 від 1910 року поділився думками друг Левка Микола Вороний: «Слава Мацієвича розійшлася по всьому світу, але Україні належить честь, що один з її синів записав своє благородне ім’я на скрижалях вселюдського поступу». (с)
Ганна Черкаська