![[personal profile]](https://www.dreamwidth.org/img/silk/identity/user.png){kind=small}
Хочу жити в країні "Майдан"
Хочу жити в країні "Майдан", де всі відчувають себе частиною одного цілого, частиною однієї країни, де немає "схід-захід", "російськомовний-україномовний", де всі - українці, стоять один за одного.
Хочу жити в країні "Майдан", де лікар надасть тобі безплатну медичну допомогу, для якого всі пацієнти одинакові, який давав клятву Гіппократа не просто на словах, а потім приходить в Будинок профспілок на кухню і каже тобі: " мені потрібно 3 порції бульйону. то для моїх пацієнтів(!). Він робить це просто так. Він свідомий.
Хочу жити в країні "Майдан", де я відчуваю себе захищеною, де я в безпеці. Звучить абсурдно, але поза периметром Майдану останнім часом мені страшно навіть носити жовто-блакитну стрічку, не то що великий прапор. На Майдані всі свої.
Хочу жити в країні "Майдан", де не тільки мама переживає чи я не голодна, але абсолютно невідомі тобі люди. Я була там волонтером, я те бачила. Коли абсолютно незнайома жіночка, принісши мені вечерю, сказала: "я не відійду, поки ти не поїси". (не відійшла).
Хочу жити в країні "Майдан", хочу бачити очі і обличчя, які наповнені добром, які позбавлені корисливих цілей. Хочу жити поряд з тими двома подружжями, які в суботу вночі прийшли розносити чай замерзшим хлопцям на барикади (Ідеальна сім'я); 3-ма жіночками, які приїхали з Сум аби допомогти; хочу жити поряд з Анною Іванівною, якій 72, але яка наповнена життям і правдою, а тому вона там, мною омріяній країні - на Майдані. Список довгий, думка одна - Вони свідомі.
Хочу жити в країні "Майдан", де головна пісня - не "мама люба, давай, давай", а гімн України. Вночі він звучить щогодини. Коли звучить гімн, навіть на Інститутській на верхніх барикадах в 4 ночі чоловіки стоять з рукою на серці і співають. Потім звучить молитва. Там немає камер, показу свого патріотизму в ефірі, в "чорних ящиках" і т.д. Вони співають серцем. Я хочу жити в такій країні .
Хочу у всій Україні побачити "Майдан": від Соломоново до Червоної зірки, від села Грем'яч до мису Сарич. Ми єдині. Слава єдиній Україні!
(с) Світлана Нагорна
Хочу жити в країні "Майдан", де лікар надасть тобі безплатну медичну допомогу, для якого всі пацієнти одинакові, який давав клятву Гіппократа не просто на словах, а потім приходить в Будинок профспілок на кухню і каже тобі: " мені потрібно 3 порції бульйону. то для моїх пацієнтів(!). Він робить це просто так. Він свідомий.
Хочу жити в країні "Майдан", де я відчуваю себе захищеною, де я в безпеці. Звучить абсурдно, але поза периметром Майдану останнім часом мені страшно навіть носити жовто-блакитну стрічку, не то що великий прапор. На Майдані всі свої.
Хочу жити в країні "Майдан", де не тільки мама переживає чи я не голодна, але абсолютно невідомі тобі люди. Я була там волонтером, я те бачила. Коли абсолютно незнайома жіночка, принісши мені вечерю, сказала: "я не відійду, поки ти не поїси". (не відійшла).
Хочу жити в країні "Майдан", хочу бачити очі і обличчя, які наповнені добром, які позбавлені корисливих цілей. Хочу жити поряд з тими двома подружжями, які в суботу вночі прийшли розносити чай замерзшим хлопцям на барикади (Ідеальна сім'я); 3-ма жіночками, які приїхали з Сум аби допомогти; хочу жити поряд з Анною Іванівною, якій 72, але яка наповнена життям і правдою, а тому вона там, мною омріяній країні - на Майдані. Список довгий, думка одна - Вони свідомі.
Хочу жити в країні "Майдан", де головна пісня - не "мама люба, давай, давай", а гімн України. Вночі він звучить щогодини. Коли звучить гімн, навіть на Інститутській на верхніх барикадах в 4 ночі чоловіки стоять з рукою на серці і співають. Потім звучить молитва. Там немає камер, показу свого патріотизму в ефірі, в "чорних ящиках" і т.д. Вони співають серцем. Я хочу жити в такій країні .
Хочу у всій Україні побачити "Майдан": від Соломоново до Червоної зірки, від села Грем'яч до мису Сарич. Ми єдині. Слава єдиній Україні!
(с) Світлана Нагорна
no subject
Откуда все эти люди понабежали?..
Нужно быть готовыми, что нам с ними - жить и дальше. Снова и снова пытаясь объяснить что-то, чего они в упор не замечают.
Мне вот что странно: мы же все, наверняка, читали в детстве одни и те же книги, смотрели одинаковые фильмы.
И вот, читаю и слушаю сейчас реплики многих - и с потрясением понимаю: они обливались слезами над шерифом Ноттингемским, искренне ненавидя бандита и террориста Робин Гуда... с замиранием сердца сопереживали сыщику Жаверу, желая ему как можно скорее справиться с негодяем Вальжаном... довольно улыбались, прочитав о смерти бомжа Гавроша... пылали праведным гневом против отвратительного Гарри Поттера, устроившено смуту против Министерства магии и Вольдеморта и поставившего под угрозу жизни детей в Хогвартсе... в мыслях шагали в составе отрядов орков Сарумана, чтобы очистить страну от нацистской мерзости Рохана... играли в Дарта Вейдера, презирая жалких революционеров-повстанцев во главе с воровкой принцессой Леей...
И поэтому - да, нам очень трудно понять друг друга.
no subject
Человек, который не способен за идею, не получая денег, прожить на Майдане хотя бы несколько дней, никогда не поверит, что кто-то другой на это способен. Просто это за рамками его восприятия мира. Отсюда и раздражение в сторону майдана.